ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ КОНЦЕПТІВ У СИСТЕМІ МОВНОЇ СЕМАНТИКИ

Ответить
root
Администратор
Сообщения: 176
Зарегистрирован: 19 апр 2011, 10:45

ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ КОНЦЕПТІВ У СИСТЕМІ МОВНОЇ СЕМАНТИКИ

Сообщение root » 17 ноя 2013, 20:50

Доцент Т.Г. Юрченко

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького

ОСОБЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ КОНЦЕПТІВ У СИСТЕМІ МОВНОЇ СЕМАНТИКИ

У вітчизняній та зарубіжній лінгвокогнітології особливої актуальності набуває проблема вивчення концептів у системі мовної семантики [1; 5; 6; 7]. Дослідники порушують низку питань, пов’язаних із співвідношенням концепту й слова. При цьому виокремлюють три основні відмінності між словом і концептом: 1) внутрішній зміст слова – це його семантика плюс конотації (тобто сукупність сем і лексико-семантичних варіантів плюс експресивна / емоційна / стилістична забарвленість, оцінність тощо), а внутрішній зміст концепту – це своєрідна сукупність смислів, організація яких істотно відрізняється від структурації сем і лексико-семантичних варіантів слова; 2) концепт характеризує антиномічність, де під антиномією автор традиційно розуміє сполучення двох взаємосуперечливих суджень про той самий об’єкт, кожне з яких істинне щодо цього об’єкта і кожне з яких допускає однаково переконливе логічне обґрунтування; 3) у формуванні концептів істотним є нехарактерне для слова суб’єктне начало; суб’єктний чинник є одним із імпульсів зміни (руху) концепту і зумовлює більшу динамічність концепту порівняно зі словом.
У нашому розумінні концепт, як і слово, наділений денотативною та сигніфікативною семантикою, оскільки засобом його матеріального вираження є слово. Проте розрізнення семантики слова і семантики концепту, безперечно, відбиває реальну дійсність, тому сучасне мовознавство підходить до аналізу функціонування концепту через поняття “концептосфера” та “концептуальний простір”, використовуючи їх як альтернативні мовній семантиці. Дискретність (роздільність мовної семантики, а також можливість одержувати зі сполучення двох простіших знаків один складніший) можна протиставити єдино можливому синкретизму концепту. Якщо однією з властивостей будь-якого мовного знака є його подільність, то “членування” концепту шкодить самому концепту і руйнує його. Наприклад, важко уявити концепт Дніпро без класичної шевченківської строфи: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. Цей контекст передає мовними засобами певну картину природи, а саме: картину розбурханого сильним вітром Дніпра та його берегів. Така картина може сприйматися людиною одночасно й миттєво у всій її складності. Автор змалював цей пейзаж окремими словами, які начебто розкладають на частини синкретичне (нерозчленоване) сприйняття, причому словами він відтворює не лише зорові відчуття (широкий Дніпр, високі верби, гне додолу, підійма хвилю горами), а й слухові (реве, стогне, завива) (останнього він досягає також додатковими поетичними засобами – алітерацією). Адресат сприймає об’єднані за мовними правилами слова таким чином, що в його свідомості виникає уявлення синкретичної картини природи.
Крім того, одні й ті ж слова мови можуть використовуватися для передачі різного людського досвіду, а концепт, позначений тим чи тим словом, узагальнює ментальний досвід. Звертаючись до попередніх рядків, відзначимо, що поет назвав широким Дніпро, але широким може бути і шлях, і посмішка, і стрічка, і світ, і жест, і розуміння. Кобзар ужив слово хвиля в значенні “водяний вал, що утворюється від коливання водної поверхні”, але це слово може мати й інші значення, пор.: зелені хвилі хлібів, хвилі рожевого світла, хвилі чарівних звуків, хвилі кучерів на голові, хвиля гніву, хвиля вдячності тощо. Тобто, звукові комплекси, оформлені відповідно до лексичних, орфоепічних, акцентуаційних та інших норм, є словом, але не кожне слово може бути концептом, зокрема й поетичним.
Мовні значення називають “відчуженим мисленням”, оскільки вони “перетворилися в типові знання, відомі всім мовлянам певного колективу і використовувані ними як засіб оформлення і передачі думки. Різниця між мовними значеннями і значеннями логічних форм полягає в тому, що мислення спрямоване на пізнання об’єктивної дійсності і досягнення істини, а мовна діяльність передусім спрямована на формування думки та її передачу іншим учасникам мовного спілкування” [8:105].
Мовознавці, які роблять спробу окреслити відмінність між концептом і значенням й описати їх співвідношення, відзначають: “Психофізіологічна основа концепту – певний чуттєвий образ, до якого “прикріплені” знання про світ, що складають зміст концепту. Значення слова (семема) є сукупністю семантичних компонентів (сем)” [6:57], і далі: “Вичленовуючи й описуючи семами, а в їх складі – семи, установлюючи системні відношення між семемами за семами в рамках семантики, лінгвіст повинен розуміти, що це ще не самі концепти з концептосфери, це лише окремі складники, репрезентовані тією чи тією семемою чи семою” [6:58].
На думку О. Падучевої, “вживаючи термін концептуальна структура, ми не маємо на увазі, що ця структура обов’язково відмінна від семантичної, йдеться тільки про те, що ця структура співвідноситься з фрагментом реальності” [5:190]. Таке розмежування понять “значення” та “концепт” найчастіше спостерігаємо і в сучасній українській лінгвістичній літературі: “зміна поняття значення на поняття концепту засвідчує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов’язана з мовцем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з’єднує зовнішній світ із внутрішнім світом людини” [2:25].
Особливої актуальності набуває проблема лінгвокультурної цінності концепту, якщо розглядати його у ланцюжку “поняття – слово – образ – символ – архетип – смисл”. На думку А. Приходька, “лінгвокультурна цінність концепту – знання, образи й асоціації, що нашаровуються на поняття через знаковий код мови, а тому вони є глибоко інтеріоризованими в кожної мовленнєвої особистості, оскільки відомо, що мова є “надбудовою нашої культури” [7:62]. Прикметно, що назви рослинних реалій, такі, наприклад, як береза, дуб, верба, горобина, липа, калина, тополя тощо мають розширену семантику, співвідносяться з цілим комплексом естетичних асоціацій, які не збігаються в різних мовах, а багато з цих слів є яскравими національними символами. Поява символічних ореолів означає відоме нарощення смислу слова, гіперсемантизацію, що зумовлене як усім життям народу, природою, що його оточує, так і фольклором, літературою, живописом, музикою.
Для нашого тлумачення символу принциповим є його зіставлення зі змістом тієї культурної інформації, яка передається самим символом. Слідом за А. Лосєвим та Ю. Лотманом, дослідниця В. Маслова стверджує, що символ може розглядатися як специфічний чинник соціокультурного кодування інформації і одночасно – як механізм передачі цієї інформації. Ці ж самі властивості визначаються так: культура завжди, з одного боку, – певна кількість успадкованих текстів, а з іншого – успадкованих символів [3:96].
Як зауважує В. Маслова, “слово – це свого роду “банк даних”, який можна уявити собі у вигляді спіралі, тобто кіл, ніби схованих одне в одному і які переходять одне в одне” [3:97]. Це семантична спіраль символу, яка містить у собі широкий спектр значень, починаючи з імпліцитних (прихованих, потенційних), тобто ніяк не виражених у слові, але які виступають невід’ємною його частиною, і закінчуючи шкалою семантичних субститутів (замісників), запрограмованою заміною одного значення іншим. Символ і знак, як найважливіші поняття семіотичного лексикону, дійсно мають багато спільного: обидва побудовані за трикомпонентною моделлю (означуване – означення і семіотична зв’язка), вони конвенційні тощо. Але значення знака, на відміну від символу, повинно бути не лише конвенційним, але й конкретним, наприклад, дорожні знаки внаслідок своєї конкретності допомагають уникнути аварій.
Якщо сутність знака – вказати на предмет чи об’єкт реальної дійсності, то сутність символу більша: він об’єднує різні аспекти реальності в одне ціле у процесі семантичної діяльності в тій чи тій культурі. Імовірно, знак стає символом тоді, коли його використання передбачає реакцію не на сам символізований об’єкт, а на цілий спектр вторинних конвенційних значень. Не викликає сумнівів той факт, що символ має знакову природу, а відтак йому притаманні як усі властивості знака, так і лише окремі. Символ – концепт, споріднений із образом, тому нерідко говорять про символічні образи [1; 3; 4]. Символу притаманні високі значення, тоді як образ може асоціюватися з об’єктом будь-якого рівня. Якщо перехід від образу до метафори викликаний семантичними і художніми потребами, то перехід до символу (і від образу, і від знака) визначається екстралінгвальними чинниками. Отже, символ має більш високий семіотичний рівень, ніж образ. Це пов’язане з тим, що символ частіше інтерпретується в термінах культури.
Отже, образність, етимологічні конотації і внутрішньотекстові асоціації є тими спільними ознаками, що виокремлюються в структурі символу і концепту. У зв’язку з цим у лінгвістиці закріпилося розуміння концепту як узагальненого образу слова, конструкту, що репрезентує асоціативне поле імені, але не зводиться до нього. На нашу думку, така ієрархічна послідовність у самому процесі вербалізації концептів переконливо свідчить про те, що на кожному наступному етапі змістового насичення концепту відбувається розширення смислового простору слова.
Література
1. Кононенко В. Концепти в етнолінгвістичному аспекті / В. Кононенко // Етнолінгвістичні студії. 1. – Житомир: “Полісся”, 2007. – 206 с.
2. Кочерган М. Мовознавство на сучасному етапі / М. Кочерган // Дивослово. – 2003. – № 5. – С. 24 – 29.
3. Маслова В.А. Лингвокультурология: [учебное пособие для студентов высших учебных заведений] / В.А. Маслова. – М.: Academia, 2001. – 208 с.
4. Мацько Л.І. Стилістика української мови: Підручник / Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко, О.М. Мацько: [за ред. Л.І. Мацько]. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.
5. Падучева Е.В. Метафора и ее родственники / Е.В. Падучева // Сокровенные смыслы: Слово. Текст. Культура: сб. статей в честь Н.Д. Арутюновой / [отв. ред. Ю.Д. Апресян]. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – С. 187 – 203.
6. Попова З.Д., Стернин И.А. Очерки по когнитивной лингвистике / З.Д. Попова, И.А. Стернин. – Воронеж: Истоки, 2001. – 192 с.
7. Приходько А.М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики / А.М. Приходько. – Запоріжжя: Прем’єр, 2008. – 332 с.
8. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: [видання друге, перероблене і доповнене] / С.В. Семчинський. – К.: АТ “ОКО”, 1996. – 416 с.

Ответить

Вернуться в «Міжвузівський семінар 2013»